МІАЗМИ (грец. mіasma — забруднення, скверна) — за старими (у «добактеріальний період») уявленнями отруйні випаровування, продукти гниття, які нібито заразні хвороби. З XIX ст. термін «М.» вживають тільки в переносному значенні.
С. Ганеман розробив теорію М., яку відобразив у своїй праці «Хронічні хвороби». У цій роботі він ввів поняття про три хронічні М.: псора, сикоз і сифіліс. Ці три М. описують усі хронічні захворювання людей. Крім них, є гострі М., які описують гострі стани, і були зведені Ганеманом в одну групу.
Гострі М. у гомеопатії — це епідемічні захворювання, такі як вітряна віспа, епідемічний паротит, грип та інші (200 років тому їх збудники не були відомі). Хронічні М., за С. Ганеманом, мають здатність до зараження й спадковості (передавання з покоління в покоління) і є чинниками, що специфічно вражають життєву силу. У світлі сучасних знань теорія хронічних М. С. Ганемана відповідає уявленням медичної школи про генотип і фенотип, тобто М. — це особливість перебігу захворювання у конкретної людини, зумовлена вродженими (генетичними особливостями) і набутими (дія зовнішнього середовища, харчування, спосіб життя тощо) чинниками. Один із підходів до теорії М., розвинений французькою школою гомеопатії, полягає в зіставленні трьох описаних С. Ганеманом М. з трьома ембріональними листками. Відповідно розвиток захворювання, його особливості у конкретного індивідуума, можливості терапії та багато іншого може бути пояснено з позицій ембріології та онтогенезу. Значною мірою цей погляд узгоджується з мікробіологічною точкою зору. Тому органи і тканини, що сформувалися з одного листка в процесі ембріогенезу, «заселятимуться» однотипними мікроорганізмами. Антиміазматичне лікування є необхідною умовою лікування хронічного захворювання, якщо таке в принципі можливе, певного хворого.
Біологічна медицина: наукові погляди, лікарські засоби і терапевтичні методи / За ред. Ф. Шміда. — Баден-Баден, 1996; Кейн С. Гомеопатическая фармация. Введение и руководство. — М., 2002.